Ангінозно-бубонна форма туляремії зустрічається переважно в дітей при харчових й водних спалахах інфекції. Для неї характерний розвиток катарального, дифтеритичного або некротично-виразкового тонзиліту. Хворі скаржаться на біль у горлі, який посилюється під час ковтання. Слизова оболонка зіва гіперемована, мигдалики збільшені, набряклі. Нальоти в ділянці мигдаликів брудно-сірого кольору, зняти їх важко. При відпаданні некротизованої тканини утворюються глибокі виразки, які гояться дуже довго. Процес частіше однобічний. Запалення поширюється на шийні, навколовушні і підщелепні лімфовузли, які можуть нагноюватися.

Абдомінальна форма також виникає після зараження з їжею або водою. Основні клінічні прояви пов'язані з розвитком туляремійного мезаденіту. Хворі скаржаться на переймоподібний біль у животі, нудоту, повторне блювання, втрачають апетит. Температура тіла висока. Печінка й селезінка збільшені. Іноді вдається пропальпувати пакет брижових лімфовузлів. При їхньому виразкуванні може приєднатись перитоніт.

Легенева форма туляремії виникає внаслідок аспіраційного зараження. Описана в працівників, які займаються обмолотом зерна, що довго лежало в полі, та сортуванням овочів. Вона перебігає за бронхітичним та пневмонічним варіантами. Перший варіант характеризується розвитком гострого трахеобронхіту, помірною інтоксикацією і субфебрильною температурою. Хворі скаржаться на сухий кашель, загрудинний біль. В легенях вислуховуються розсіяні сухі хрипи. Збільшуються бронхіальні, паратрахеальні й медіастинальні лімфатичні вузли.

Туляремійна пневмонія розпочинається гостро — з ознобів і високої температури тіла, перебігає тяжко, з вираженою інтоксикацією й рясним потінням. Кашель сухий, рідше — вологий, із слизово-гнійним і кривавим харкотинням. При аускультації визначаються сухі та дрібнопухирчасті хрипи. Рентгенологічне виявляються вогнищеві, лобарні або дисеміновані ураження легень, а також збільшення лімфовузлів грудної порожнини. Хвороба має затяжний перебіг (до 2 міс і більше) із схильністю до рецидивів та ускладнень у вигляді бронхоектазів, абсцесів, плевритів. Некротизація легеневої тканини може зумовити утворення численних порожнин різної величини (туляремійні каверни).

Ураження органів дихання може ускладнити будь-яку форму туляремії внаслідок гематогенних або лімфогенних метастазів збудника. У цих випадках виникає вторинна легенева форма, клінічний перебіг якої не відрізняється від первинної форми, зв'язаної з аерогенним зараженням.

Генералізована форма раніше називалася тифоїдною або септичною. Для неї характерний виражений токсикоз без місцевих проявів. Хворі скаржаться на сильний головний і м'язовий біль, загальне нездужання. Можливі втрата свідомості та марення. Гарячка (ремітуюча, хвилеподібна або гектична) утримується 3 тиж і більше. На 2-му тижні захворювання може з'явитися розеольозне висипання. Воно іноді нагадує ексудативну поліморфну еритему. Висипання розміщене симетрично на верхніх і нижніх кінцівках, обличчі, шиї, грудях. Поступово набуває багряно-мідного або синього відтінку. Може супроводжуватися набряком суглобів. Висипання утримується 1-2 тиж, потім на цьому місці виникає висівкоподібне або крупнопластинчасте лущення і тривалий час зберігається пігментація. Одужання настає повільно. Можливі рецидиви.

До найчастіших ускладнень туляремії відносяться вторинна пневмонія, абсцес легені, гнійний плеврит, перитоніт, міокардит, менінгоенцефаліт, інфекційний психоз.

Діагностика туляремії може бути доволі тяжкою, особливо у спорадичних випадках. У зв'язку з тим, що інфекція відноситься до природно-осередкових захворювань, необхідно враховувати заселеність території мишоподібними гризунами, водяними щурами, ондатрами. З врахуванням клінічної форми хвороби обґрунтовують вірогідний шлях зараження.

Залежно від клінічних проявів і періоду хвороби необхідно виключити черевний та висипний тифи, крупозну пневмонію, неспецифічний лімфаденіт, чуму, сибірку, бруцельоз, лептоспіроз, дифтерію, ангіну, доброякісний лімфоретикульоз, туберкульоз.

Гнійні лімфаденіти, викликані стафілококами й стрептококами, супроводжуються інтенсивним болем, періаденітом і лімфангоїтом, гіперемією сусідньої ділянки шкіри, швидко розплавляються та нагноюються. На відміну від туляремії, загальний токсикоз відсутній або виражений слабко. Туберкульозному лімфаденіту властиві хронічний перебіг з сирнистим розм'якшенням вузлів.

При дифтерії ротоглотки має місце виражена інтоксикація, частіше уражені обидва піднебінних мигдалики, фібринні плівки поширюються за їхні межі, знімаються важко, не буває гнійного запалення регіонарних лімфовузлів.

Лабораторна діагностика туляремії базується на серологічній реакції, шкірно-алергічній пробі та біологічному методі. З імунологічних методів провідне значення має реакція аглютинації із сироваткою крові хворого та туляремійним діагностикумом (стандартизована суспензія мікробів в ізотонічному розчині натрію хлориду). Аглютиніни з'являються у крові хворого до 10-го дня захворювання, їхній діагностичний титр 1:100 й вище. При повторному дослідженні через 7-10 днів відмічається наростання титру антитіл, що не спостерігається в імунізованих і тих осіб, котрі перенесли туляремію в минулому.

З метою прискореного отримання результатів замість традиційного об'ємного методу (за типом реакції Відаля) можна використовувати кров'яно-крапельну реакцію аглютинації з дослідженою кров'ю, лізованою дистильованою водою, або мікросерореакцію з цільною кров'ю на склі. Обидва методи напівкількісні.

Порівняно з реакцією аглютинації чутливішою є РНГА, для постановки якої використовують консервований завис еритроцитів, сенсибілізованих туляремійним антигеном. РНГА дозволяє виявити специфічні антитіла вже в кінці 1-го тижня захворювання. Вона придатна для ретроспективної діагностики.