Пальпація дає орієнтовне уявлення про величину тиску, застосовують цей метод здебільшого тоді, коли немає змоги вдатись до інструментального дослідження. З метою точного визначення офтальмотонусу використовують спеціальні прилади тонометри. З апланаційних тонометрів, що діють за принципом сплющування рогівки, найбільш поширені апарати Маклакова і Гольдмана. Тонометри Маклакова являють собою порожній металевий циліндр вагою 10г, з обох кінців якого є скляні матові площини, що їх вкривають перед вимірюванням тиску тонким шаром фарби. Дослідження проводять після попередньої інсталяційної анестезії, поклавши хворого горизонтально. Тонометр розташовують на рогівці вертикально, у місці сплющування рогівки з’являється відбиток, котрий вимірюють за допомогою лінійки-вимірювача. Дані про внутрішньоочний тиск отримують у міліметрах ртутного стовпчика. У клінічних умовах, особливо за кордоном, використовують апланаційний тонометр Гольдмана, точність вимірювання при цьому контролюють шляхом біомікроскопії. Слід мати на увазі, що під час вимірювання внутрішньоочного тиску за допомогою тонометрів офтальмотонус підвищується, тому тонометричний тиск завжди вищий за справжній. Середній нормальний внутрішньоочний тиск дорівнює 15-18 мм рт. ст., індивідуальні коливання його не перевищують 7-8мм рт. ст. Верхня межа нормального тиску становить 26 мм рт.ст. Ці нормативи використовують у клінічній практиці. Сталість внутрішньоочного тиску, його регуляцію забезпечують головним чином механізми, що відповідають за утворення водянистої вологи та її відплив. Компресійно-тонометричне дослідження ґрунтується на тому, що підвищення тиску в нормальному оці веде до посилення відпливу водянистої вологи. Враховують вхідні та кінцеві показники офтальмотонусу та обчислюють коефіцієнт легкості відпливу вологи (С), хвилинний об’єм її продукції (Р). Коефіцієнт С позначає, скільки вологи (у мм³) відпливає від ока за 1 хв на кожний міліметр ртутного стовпчика внутрішньоочного тиску. Із зростанням офтальмотонусу показник легкості відпливу зменшується, натомість у разі зниження внутрішньоочного тиску коефіцієнт С збільшується. У нормі він становить 0,2-0, 4мм /хв, і таку швидкість відпливу водянистої вологи визначає хвилинний об’єм її продукції (Р). Якщо внутрішньоочний тиск стабільний, то коефіцієнт Р характеризує не лише швидкість відпливу, але й швидкість утворення водянистої вологи. У нормі Р дорівнює 2-4 мм /хв.

Циркуляція водянистої вологи:

Водянисту вологу продукує війкове тіло, депонування її відбувається в задній камері ока, а потім райдужно-кришталиковою діафрагмою волога надходить у передню камеру і відпливає дренажною системою ока.

Дренажна система ока – це структури кута передньої камери, котрий має передню стінку (що є корнеосклеральним сполученням), задню (утворена коренем райдужної оболонки) та вершину (війкове тіло). На передній стінці є склеральна зморшка, впоперек якої розташована трабекула у формі кільця, котра складається із сполучної тканини й має шарувату будову (багатоярусна система отворів і щілин), у зв’язку з чим вона дістала назву трабекулярної діафрагми. Пластини діафрагми вкриті епітелієм, щілини заповнені водянистою вологою та сполучаються між собою отворами, що перфорують трабекулярні пластини. Водяниста волога проникає крізь діафрагму, накопичується у венозній пазусі склери (шлеммов канал) і через 25-30 тонких колекторних канальців (випускачів) відпливає в інтра- та епісклеральні венозні системи. Стан початкових відділів дренажної системи ока досліджують методом гоніоскопії, огляд кута передньої камери здійснюють за допомогою щілинної лампи та гоніолінзи. Найчастіше використовують гоніоскопи Краснова і Гольдмана. Гоніоскоп Краснова однодзеркальний, має сферичну лінзу, що її прикладають до рогівки. Ділянку кута передньої камери розглядають через основу призми, обернену до дослідника. Контактний гоніоскоп Гольдмана конусоподібний, до ока прикладають його основу, а три дзеркальні поверхні служать для розглядання кута передньої камери й різних відділів очного дна.

Методом гоніоскопії визначають ширину кута передньої камери, стан трабекулярної тканини, венозної пазухи склери, а також місце прикріплення кореня райдужної оболонки. На підставі даних гоніоскопії визначають клінічні форми глаукоми. В умовах відкритокутової форми гоніоскопічно помітні всі деталі кута передньої камери у разі закритокутової їх не видно.

Слід зазначити, що окрім фільтрації водянистої вологи дренажною системою ока є ще увеосклеральний шлях її відпливу через передній відділ війкового тіла в супрахоріоїдальний простір, звідки вона проходить емісаріями крізь склеру або всмоктується у венозні відділи капілярів судинної оболонки ока. Увеосклеральним шляхом відбувається відплив 4-27% усієї водянистої вологи.

В Україні та країнах СНД найбільш поширена класифікація первинної глаукоми, розроблена А.П. Нестеровим і А.Я. Буніним та ухвалена на Ш Всеросійському з’їзді офтальмологів у 1975р. Класифікаційна схема містить 4 рубрики: форма захворювання, стадія, рівень внутрішньоочного тиску, динаміка зорових функцій – поля зору. Форму глаукоми визначає ширина кута передньої камери (за даними гоніоскопічних досліджень), зумовлена місцевими патофізіологічними чинниками, що безпосередньо призводять до погіршення відпливу водянистої вологи з ока і сприяють підвищенню внутрішньоочного тиску.