Холера – гостра інфекційна хвороба з фекально-оральним механізмом передачі, схильністю до епідемічного та пандемічного розповсюдження (особливо небезпечна, конвенційна), характеризується ураженням ферментної системи епітеліоцитів кишечнику і проявляється діареєю, блюванням, дегідратацією, ацидозом, гемодинамічними розладами.

Етіологія. Збудники холери – вібріони двох біоварів: класичний Vibrio cholerae Пачіні-Коха та Ель-Тор (більш стійкий у зовнішньому середовищі, з тривалим носійством і більшою частотою легких, стертих форм). В останні роки від хворих на холеру виділяють новий варіант серогрупи О139 Бенгал.

Це – паличкоподібні, зігнуті у вигляді коми мікроорганізми з одним (рідко з двома) полярно розміщеним джгутиком, дуже рухливі, не утворюють спор і капсул, грамнегативні, галофільні, невибагливі до живильних середовищ, стійкі у вологому середовищі, морській воді та водах водоймищ за наявності органічних речовин, але швидко гинуть у кислому середовищі, за висушування, кип'ятіння й під дією дезінфектантів у загальноприйнятих концентраціях. Продукують термолабільний екзотоксин (холероген) з вираженою ентеротоксичною дією, виділяють ендотоксин і ряд ферментів (фактори проникності).

Епідеміологія. Джерело збудників холери – хвора людина як з типовою, так і з атиповою формами, реконвалесценти й вібріононосії як за гострого, так і хронічного бактеріоносійства (в т.ч. пожиттєвого), тобто, це – антропоноз. Однак, враховуючи тривалу життєздатність вібріонів у водоймах, можливість зараження людей через гідробіонтів, хворобу умовно відносять і до сапронозів.

Механізм передачі – фекально-оральний, що реалізується водним (найбільш важливим), аліментарним (через овочі, фрукти, гідробіонти), контактно-побутовим шляхами. Додаткову негативну роль у зараженні людей відіграють мухи.

Сприйнятливість до холери висока, особливо за низької кислотності шлункового соку (анацидні гастрити), вживання рідини у великому об'ємі тощо. Сезонність – літньо-осіння.

Після перенесеної хвороби залишається нестійкий видоспецифічний імунітет.

Холера схильна до пандемічного поширення, з-за чого відноситься до карантинних (конвенційних) захворювань, на які поширюється дія Міжнародних санітарних правил.

Клініка. Інкубаційний період від декількох годин до 5 днів. Початок хвороби гострий з проносу, який починається раптово, частіше вночі, без болю, без тенезмів. Зрідка буває слабкий біль у животі (за холери Ель-Тор). Випорожнення рясні, спочатку калового характеру, потім кашкоподібні і швидко стають водянистими. Частота випорожнень від 3-10 разів до безлічі. Типові холерні випорожнення – це каламутна біла рідина з плаваючими пластівцями, що нагадують рисовий відвар, без запаху. Наступною ознакою холери (після рідких випорожнень) є повторне часте блювання, яке з'являється раптово, без попередньої нудоти. Спочатку блювотні маси можуть містити рештки їжі, швидко стають рідкими і нагадують рисовий відвар. З наростанням зневоднення з'являється сильна спрага, але випита рідина з блювотинням виділяється назовні, з нею втрачається багато електролітів, наростає дегідратація, демінералізація, виникають судомні посмикування литкових і жувальних м'язів, у тяжких випадках – тонічні судоми поширюються на всі м'язи. Хворі приймають вимушену позу.

Шкірні покриви стають ціанотичними, знижується тургор шкіри, загострюються риси обличчя (facies cholerica), зморшки тривало не розгладжуються ("руки пралі"). Живіт набуває човноподібної форми. Хвороба супроводжується задишкою, тахікардією, анурією, лейкоцитозом, псевдоеритроцитозом за рахунок згущення крові. Зниження температури тіла нижче 36°С – погана прогностична ознака.

Розрізняють 4 ступені зневоднення. Дегідратація І ступеня: втрата рідини в межах 1-3% від маси тіла, рідкі випорожнення (іноді блювання) до 2-5 разів на добу. Загальний стан хворих задовільний, температура тіла нормальна. Порушень фізико-хімічних властивостей крові може не бути. Тривалість 1-2 дні. Захворювання із зневодненням першого ступеня зустрічається у 50-60% випадків, часто в розпалі або в кінці епідемічного спалаху.

Дегідратація ІІ ступеня: втрата рідини на 4-6% від маси тіла. Початок хвороби гострий. Випорожнення часті, до 15-20 разів на добу, набувають вигляду рисового відвару, приєднується сильне блювання. Непокоїть різка загальна слабкість, запаморочення, сухість у роті, спрага. Шкіра суха, тургор її знижений. Можливі короткочасні корчі (судоми) литкових м'язів, кистей, ступнів. Спостерігається тахікардія, помірна гіпотонія, олігурія. Температура тіла залишається нормальною (рідко субфебрильною). Мають місце незначне згущення крові, гіпокаліємія, гіпохлоремія. Тривалість хвороби 3-4 дні. Можливе одужання без парентерального введення рідини. Другий ступінь зневоднення спостерігається у 18-23% хворих.

Дегідратація Ш ступеня: втрата рідини у межах 7-9% від маси тіла. Хвороба починається гостро з рясних частих водянистих випорожнень і багаторазового блювання. Швидко прогресують ознаки ексикозу: загострені риси обличчя, ціаноз шкірних покривів, сині кола навколо очей (симптом "темних окулярів"), сухість і зниження тургору шкіри, "руки пралі", корчі м'язів, хриплість голосу, виражені тахікардія й гіпотонія, згущення крові, метаболічний ацидоз, іноді анурія. Поглиблюються гіпокаліємія, гіпохлоремія.

Інтенсивна терапія може відновити порушену рівновагу. Такий ступінь зневоднення спостерігається у 8-10% хворих.

Дегідратація IV ступеня: (декомпенсований гіповолемічний шок): втрата рідини становить 10% від маси тіла й більше. Дегідратація виникає дуже швидко, в перші 2-12 годин хвороби, з появою багаторазових водянистих випорожнень і частого блювання, різко виражені симптоми ексикозу: корчі м'язів, загальний ціаноз. Різке зниження тургору шкіри, значна сухість слизових, гіпотермія, відсутність периферичного пульсу й артеріального тиску, тахіпное, афонія, анурія, ацидоз. Розвивається глибока прострація, сопорозний стан або холерна кома. Нерідко припиняється пронос і блювання через різке зневоднення. За відсутності своєчасного адекватного лікування настає смерть.