На основі клініко-експериментальних досліджень (А. П. Олекса, 1974) вироблено оптимальний режим ультразвукової обробки, з тим щоб озвучування не було шкідливим для живих тканин рани і зберігало руйнівну дію для мікрофлори. Озвучування проводять з резонан сною частотою 26 кГц потужністю 2 Вт-см^-2 в режимі «Скальпель» при амплітуді коливань від 0,05 до 0,06 мм і настроюванні в резонанс при силі струму 4—6 мА. Відстань між кінчиком хвильовода і раною не може бути меншою за 3 мм. Оптимальна експозиція— 15—20 с на 1 см². Сумарна одноразова експозиція залежить від розмірів ранової поверхні, але не повинна перевищувати 5—7 хв.

У разі потреби в кінці операції після озвучування налагоджують активну систему «приплив — відтік» для постійного зрошування рани (протягом 1—2 тижнів) антисептичними розчинами з антибіотиками.

Успіх операції в значній мірі залежить від її радикальності. Якщо виникають ускладнення (некроз шкіри, нагноєння рани тощо), місцеве лікування продовжують на тих же засадах. Для лікування з приводу гранулюючих ран з успіхом використовують лазерне опромінен ня слабопотужним гелій-неоновим оптичним квантовим генератором (лазером типу ЛГ-75), яке зменшує набряк тканин, покращує біоенергетичні процеси, гранулювання та епітелізацію рани.

Другий принцип — це спокій, який слід створити надійною міцною фіксацією зламаних кісток. Найбільш ефективним методом фіксації відламків є застосування стабільного позавогнищевого остеосинтезу компресійно- дистракційним апаратом (Ілізарова, Калнберза). Якщо загальний стан хворого не дозволяє це зробити відразу, то кінцівку після операції фіксують тимчасово мостопо- дібною гіпсовою пов'язкою, а апарат накладають в дру гий етап. Гіпсовою пов'язкою обмежуються також у тих випадках, якщо в кістці залишається металоконструкція, якою фіксовані відламки під час первинної хірургічної обробки відкритого перелому.

Третій принцип — це вплив на мікрофлору шляхом застосування антибактеріальної терапії. Призначають антибіотики з урахуванням чутливості до них мікрофлори місцево (зрошення, обколювання рани), внутрім'я-зово, внутрікістково або внутрівенно (внутрішньоарте-ріально). Внутрішньоартеріальне введення антибіотиків найбільш ефективне тому, що дозволяє створити максимальну концентрацію їх у вогнищі.

Останнім часом почали застосовувати (Р. Т. Пан-ченко з співавт., В. М. Лірцман та ін.) ендолімфатичне введення антибіотиків, особливо з приводу гнійних процесів нижньої кінцівки (у II міжпальцьовому проміжку). Разом з антибіотиками хворим призначають сульфаніламідні засоби, які діють як синергісти. Своєчасне застосування антибактеріальної терапії у належних дозах дозволяє патогенетично впливати на запальний процес. Добрі результати дає озвучування гнійного вогнища з застосуванням антибактеріальних засобів під час пере в'язок ран.

Четвертий принцип — це вплив на організм хворого з метою покращення загального стану (детоксикації) і підвищення імунореактивності. Хворим проводять ін- фузійну терапію — внутрішньовенне краплинне перели вання 5 % розчину глюкози, поліглюкіну, гемодезу, на- тивної плазми і білкових препаратів, по 100—150 мл свіжоцитратної крові. Парентерально вводять вітаміни, особливо аскорбінову кислоту і вітаміни групи В, при значають повноцінне, багате білками і вітамінами харчування. Доцільно рекомендувати загальні неспецифічні біостимулятори (женьшень, елеутерокок, мумійо тощо). Одночасно хворим проводять спочатку пасивну імунізацію переливанням антистафілококової плазми і введенням гамма-глобуліну, а потім активну — анатоксином з метою вироблення організмом власних антитіл. Найбільш ефективним є застосування курсу аутовакци-ни, виготовленої із мікрофлори гнійного вогнища хворого.

П'ятий принцип — раннє використання методів відновної терапії і реабілітації хворих. В міру згасання запального процесу хворим призначають ЛФК, масаж м'язів, фізіотерапію, а в компресійно-дистракційному апараті рекомендують рухи в суглобах і дозоване навантаження кінцівки.

Переважну більшість хворих хронічним остеомієлітом можна вилікувати лише оперативно, але звичайно лікування починають з консервативних засобів, які є підготовкою хворого до операції і першим етапом у комплексному лікуванні остеомієліту.

За К.С.Терновим (1979), показаннями до виключно консервативного лікування є: дифузні форми і невеликі внутрішньокісткові порожнини без вираженого склерозу, ускладнення, які є протипоказаннями до радикальної операції, консервативне лікування, яке під час передопе раційної підготовки є ефективним і тому його можна продовжувати.

Консервативне лікування охоплює засоби загального впливу на організм (інфузійна детоксикаційна терапія, повноцінне, багате вітамінами харчування, десенсибілізуючі та анаболітичні засоби (метандростенолон, рета-боліл, пентоксил тощо), переливання крові і білкових препаратів, Імунокоректорів (гамма-глобуліну), антиста-філококової плазми, аутовакцини тощо); антибактеріальну терапію з застосуванням сульфаніламідних препаратів, антибіотиків, до яких чутлива мікрофлора; вплив на вогнище з метою зменшення запального процесу, гнійних виділень та ліквідації нориці. Для цього роб лять промивання рани антисептичними розчинами з антибіотиками (хлоргексидин, перекис водню тощо), уль тразвукову кавітацію, інстиляції антибіотиків і протеолітичних ферментів, фізіо- та бальнеотерапію (кварц, УВЧ, парафінові аплікації тощо).

Другий етап — оперативне втручання. Щоб виконати радикальну операцію, спочатку слід забарвити (2 % розчин брильянтового зеленого або 2 % розчин метиле нового синього) норицю і гнійно-некротичне вогнище з можливими його розгалуженнями, знекровити сегмент кінцівки та мати сухе операційне поле (відсмоктування під час операції вакуум-апаратом промивних розчинів антисептиків).

Хірургічне лікування передбачає ліквідацію гнійнонекротичного вогнища і відновлення цілості кістки. Серед багатьох способів ліквідації кісткової порожнини після радикальної операції оптимальним

слід вважати застосування кісткової пластики. Трансплантат сприяє відновленню або покращенню структури ураженої кістки, забезпечує надійне згасання