Медицина первіснообщинного ладу Історія медицини є одним з розділів загальної історії культури людства. Вона розглядає розвиток знань, пов'язаних із захворюваннями, лікуванням людини, збереженням і зміцненням її здоров'я. Зміст медицини, якість лікувальних, рівень запобіжних засобів, становище медичних працівників завжди за­лежали і залежать від соціально-економічних умов життя люд­ства, від суспільного ладу, розвитку природничих наук, філософії, техніки. Тому вивчати історію медицини, правильно розуміти її розвиток можна лише в нерозривному зв'язку із загальною історією людства. Оскільки сучасна медицина є системою наукових знань про здоров'я і захворювання людини в умовах її як індивідуального, так і громадського життя, ця наука має біосоціальний характер. Біологічне і соціальне входять у медицину не ізольовано, а в діалектичному поєднанні. Історія медицини поділяється на загальну, яка вивчає розвиток медичних знань у людському суспільстві в цілому, та спеціальну, в якій висвітлюється розвиток окремих галузей медицини — терапії, хірургії та ін. Викладання спеціальної історії медицини звичайно здійснюється відповідними профільними кафедрами. Оскільки розвиток медицини залежить від рівня роз­витку продуктивних сил та характеру виробничих відносин, то в основу викладу загальної історії медицини покладено поділ на епохи і періоди, прийнятий у загальній історії. Хоч, зрозуміло, тут немає і не може бути повного хронологічного збігу. Вивчення історії людства започатковано в античному Римі, зокрема, медичну спадщину стародавньої Індії, Вавилону, Єгипту відтворив Корнелій Цельс. Він видав восьмикнижковий трактат «Про медицину». Пізніше, за доби Відродження (XVI–XVII ст.), дослідники проявили живу цікавість до забутих та спеціально перекручених пам’яток далекого минулого. На противагу схоластичним догмам середньовіччя, вони відродили культурну та медичну спадщину стародавнього світу. Були розшукані рукописи стародавніх авторів, відкопані статуї, пам’ятники різних видів мистецтва та медицини. В середині XV ст. Гіованні Тореллі (помер в 1466 р.) опублікував першу книгу з історії медицини. У XVI ст. Симфорін Таннір опублікував біографії окремих лікарів. У ХVII ст. історія медицини замість біографічного набула літературно-історичного характеру. Представниками цього напряму були Йоган Лінден та Герман Конрінґ. У ХVIII ст. в німецьких університетах вперше впроваджено викладання історії медицини. Відомим істориком медицини був Савелій Ковнер (1837–1896). Він вчився в рабинській школі, був викладачем єврейського училища, опісля закінчив Університет св. Володимира і став земським лікарем, працював довгий час у Ніжині та в Києві. Знав багато мов, в тому числі стародавніх, підготував фундаментальні праці з історії медицини Стародавнього Сходу, Греції та Риму, які ґрунтувалися на першоджерелах; йому належать тритомна «Історія медицини» (Київ, 1879–1888), «Історія середньовічної медицини» (Т. 1–2, Київ, 1893). Одним із найактивніших істориків медицини в сучасній Україні є Олександр Грандо (1919, уродженець Вінничини) — професор-гігієніст, організатор і директор Національного музею медицини України (з 1974 p.). Важливою подією в українській історії медицини стало видання Національним музеєм медицини України за редакцією О.А. Грандо об’ємної (320 с.) книги групи авторів «Визначні імена у світовій медицині» (2001), яка містить біля 1300 імен видатних лікарів усіх народів від найдавніших часів до кінця XX ст. Безсумнівною заслугою авторів є те, що вперше видана така фундаментальна праця українською мовою та що в ній вперше нарівні з німецькими, французькими, російськими та іншими вченими представлені українські вчені-медики і лікарі-подвижники. З 2005 року установу очолив доктор медичних наук, заслужений лікар України Вадим Шипулін, який керує ним по сей день. Колекція медичного музею складається з експонатів, що представляють історію розвитку медицини в Україні з найдавніших часів. Тут відвідувачам пропонують ознайомитися з фотографіями, книгами, інструментами, анатомічними препаратами, особистими речами знаменитих лікарів, лікарськими препаратами, а також медичними та аптечними приладами. Особливу увагу відвідувачів привертають незвичайні технічні та архітектурно-художні демонстраційні прилади, в числі яких і аудіовізуальні. Авторами інженерно-технічного рішення є Анатолій Уташ і Володимир Кивлюк. Архітектурно-художній проект, дизайн залів, вітрин розробив художник А. Крижопільський. У приміщеннях музею вдалося створити оригінальні тематичні інтер'єри, в яких присутні портретні фігури знаменитих учених, лікарів. Крім того, тут є діорами, які присвячені визначним подіям української медицини. Автор портретних фігур, які виконані із пластиків, застосовуються в стоматології, є скульптор і художник, заслужений діяч культури Спартак Британ. У музеї також представлені твори образотворчого мистецтва, створені українськими майстрами на медичну тематику. У Європі Національний музей медицини славиться просвітницькою, видавничою та виставковою діяльністю. Найвидатнішим істориком української медицини, що працював на еміграції, був Василь Плющ (1903–1976) — професор-фтизіатр, доктор медицини, професор кафедр туберкульозу в Києві (1941), Львові та Братиславі, активний член УВАН, УВУ, НТШ. Таким чином, українська історія медицини має глибокі традиції, великий, хоч і розрізнений, доробок та значні здобутки. Вона повинна розвиватися на фундаменті, закладеному як українськими, так і іншими вченими протягом більше ніж двох століть, на працях лікарів-науковців в краю та в діаспорі. При цьому потрібна об’єктивна критична оцінка різних періодів її становлення, особливо в часи, коли вона розвивалася іншими мовами, знаходилася під тиском ідеологічних та політичних догм. В історії кожної країни були визначні події, які позначили­ся на характері соціально-економічних відносин, на розвитку її культури і науки, в тому числі й медицини. Історія медицини використовує ті самі джерела, що й загальна історія, приділяю­чи, звичайно, особливу увагу всьому, що стосується справи охо­рони здоров'я. У вивченні стародавніх епох допомагають архео­логічні розкопки. Виявлені під час розкопок стародавніх похо­вань патологічні зміни на скелетах дають уявлення про харак­тер захворювань у ті часи. З малюнків на побутовому посуді, з різного знаряддя, знайденого під час розкопок, можна склас­ти уявлення про можливі лікувальні заходи, які застосовували в ті часи. В народних епічних творах, таких, як «Іліада», «Одіс­сея» у стародавніх греків, у російських билинах та українських думах, а також у засобах народної медицини знаходимо бага­тий матеріал, який свідчить про уявлення наших предків щодо причин захворювань, лікування, ставлення народу до лікарів. Найбільше для історії медицини дає, зрозуміло, вивчення писем­них творів з медицини стародавніх і пізніших часів. Цінні для історії медицини відомості про засоби лікування, правове ста­новище медичних працівників знаходимо у відповідних законах різних країн, літописах, архівах, судових актах, художній та мемуарній літературі і творах мистецтва. Названі джерела слід, звичайно, вивчати критично, порів­нюючи їх з іншими, оскільки висвітлення подій і характеристи­ка їх у писемних джерелах часто подаються з погляду того шару суспільства, до якого належить автор. Джерела вивчення історії медицини можна розподілити по таких групах. 1. Письмові джерела. Їхній зміст передається з допомогою графічних знаків (рукописи, друк, папірус, кераміка тощо). 2. Речові джерела. Відзначаються розмаїттям форм (знаряддя праці, інструменти, пам’ятники, кістки тварин та людей, медалі, монети тощо). 3. Етнографічні джерела. Це — явища культурного і суспільного життя, які передаються з покоління в покоління (обряди, звички, пісні, перекази, засоби лікування). 4. Спосіб життя сучасних племен, які живуть на рівні минулих епох. 5. Фото- та кінодокументи. 6. Фонодокументи, що відображають звукову сторону історичних подій. Кожен з цих періодів поділяється на підперіоди, наприклад, доба середньовіччя — на раннє (V–X ст.), середнє середньовіччя (XI–XV ст.), епоху Відродження (XVI–XVII ст.). Для України, яка розвивалась в своєрідних соціально-економічних умовах, ця періодизація потребує уточнення. Загалом можна сказати, що цивілізаційні процеси в Україні йшли з певним запізненням. В стародавні часи в Україні розквітла Трипільська культура. Рабовласницька держава на наших теренах не отримала розвитку. Період формування феодальної Української держави — України-Руси — починається з IX ст. Епохи ренесансу, або відродження, Україна не переживала. Чому лікареві потрібно знати світову і вітчизняну історію медицини? Історія медицини допомагає правильно зрозуміти сучасний стан медицини і передбачати перспективи її розвитку. Вивчен­ня минулого медицини дає правильне уявлення про те, як ви­никли й нагромаджувалися навички розпізнавання захворю­вань, уміння лікувати їх і запобігати їм, як поступово почали правильно розуміти функції організму та зміни їх під час за­хворювань. Минуле медицини дає змогу простежити в історич­ній послідовності, як змінювалися зміст медичних знань, спрямо­ваність медичної діяльності, становище медичних працівників у суспільстві залежно від соціального ладу, рівня продук­тивних сил, від розвитку наук, зміни світогляду. Історія меди­цини на багатовіковому досвіді показує, зокрема, всю помилко­вість численних намагань знайти універсальний засіб лікуван­ня — панацею. Значення історії медицини посилюється тим, що вона на конкретних історичних прикладах учить непримиренності в бо­ротьбі з усілякими реакційними теоріями і поглядами в медици­ні. Нищівній критиці піддаються антинаукові теорії про біоло­гічну нерівність рас, про поділ людства на вищі і нижчі раси, які повною мірою відбилися в людиноненависницькій теорії і практиці фашизму. Ми всі є свідка­ми радикальних перетворень, що відбуваються сьогодні у нашо­му суспільстві. Правдиве вивчення минулого показує, що створення в нашій країні тоталітарної суспільної системи су­проводжувалось знищенням мільйонів невинних людей, у тому числі й медиків. Вивчення історії медицини радянського періо­ду як частини загальної історії, повинно допомогти встановити історичну правду і цим сприяти неможливості повторення тяж­ких часів. Розвиваючи позитивні традиції світової і вітчизня­ної медицини, лікарі зможуть зробити свій вагомий внесок у по­будову нового життя, у зміцнення фізичного і морального здо­ров'я народу. По-перше, не можна уявити фахівця з вищою освітою, який не знає історії розвитку світових цивілізацій, коли було винайдено письмо, сформовані сучасні світові релігії, відкриті перші шпиталі тощо. По-друге, як казав великий німецький філософ Гегель, без історії предмета немає теорії предмета. Медицина у всі часи свого розвитку ґрунтувалася на певних теоретичних постулатах, на основі яких пропонувались практичні заходи щодо поліпшення здоров’я людей. Створення теоретичних постулатів завжди починається із вивчення попередніх теорій, їхнього розвитку, здобутків і помилок. Фахівець, який формулює сучасну теорію медицини і не знає її історії, приречений пройти тисячі років її розвитку, але ж Бог відвів йому обмежений вік земного життя. По-третє, знання історії допомагає уникнути помилок попередників. Відомо, що вчитися на помилках або, як ще кажуть, шляхом проб і помилок — це дуже дорого і неефективно. Водночас історія вчить, що нічого нового на цій Землі не буває. Усяке нове — це давно забуте старе, з тою лиш різницею, що воно накладається на нові вимоги часу і ґрунтується на досвіді попередників. По-четверте, історія є могутнім джерелом виховання патріотизму, усвідомленням того, хто є твій рід — носієм давньої культури чи новітнього варварства. Для українців, чия національна свідомість грубо упосліджувалась, це має особливе значення. Відомо, що народ, позбавлений історії, втрачає свою самобутність, стає натовпом, населенням. Не може заслуговувати на повагу і наука, що не має історичного коріння. Вона приречена на пасивну роль в інтелектуальній взаємодії і здатна лише на запозичення та наслідування. Нарешті історія медицини є джерелом виховання подвижництва, гуманізму і милосердя. Впродовж тисячоліть існування медицини таких прикладів маємо безліч. Наведемо один з них. Коли Осип Ковшевич вчився в Бережанській гімназії, тяжко захворіла його мама. Приватний лікар заломив таку ціну за лікування, яку сім’я оплатити не змогла. Малий Осип дав собі присягу вивчитись на лікаря, безкоштовно лікувати хворих і немічних. Закінчив медичний факультет Віденського університету і все своє свідоме життя дотримувався тієї присяги. Однак, щоб бути матеріально незалежним, вступив до цісарської армії і дослужився до полковника. Був активним учасником Визвольних змагань українського народу, одним із засновників Української Галицької Армії. У 1918 р., очолюючи боротьбу з епідемією холери в Бережанському повіті, заразився і помер від цієї недуги. За його труною йшли десятки тисяч людей з Бережанського та інших повітів краю. Ім’я того лікаря-здирника, який хотів нажитися на сімейній трагедії, нікому не відоме. А ім’я Осипа Ковшевича назавжди залишиться в історії медицини. Первісна медицина – емпірична медицина. Медицина первісних часів обіймає період орієнтовно від Палеоліту (3 млн. років тому) до неоліту (5 тис. років до н.е.). Здобутки цієї медицини усі народи Землі можуть записати на свій рахунок, оскільки немає підстав виокремлювати котрийсь із них. За цей гігантський період розвитку людина набула сучасних антропогенних рис, розвинула мову. В розвитку людини розрізняють два переломних моменти. Перший, найважливіший, характеризується початком трудової діяльності із застосуванням знаряддя та переходом від стадії тваринних попередників людини до стадії формування людей. До цього періоду в найбільш ранні його стадії відносять такі типи людей, як архантропи (пітекантропи, синантропи) та палеоантропи (неандертальці). Другий переломний момент на межі раннього і пізнього палеоліту характеризується перетворенням палеоантропів на людей сучасного типу — неоантропів з переходом (40—35 тисяч років тому) від стадії первісного людського стада до первісної родової общини. У першому періоді формування людей разом з іншими пережитками тваринного минулого людини зберігались і застосову­вались при захворюваннях та пошкодженнях засоби, близькі до генетично зумовлених, інстинктивних, які спостерігаємо і у ви­щих тварин. Адже тварини при пошкодженнях зализують рани, при захворюваннях вишукують і поїдають різні трави, п'ють воду з мінеральних джерел, використовують поклади солі, звіль­няються від паразитів. На початкових етапах зародження й формування медицини інстинктивні дії з самодопомоги поступово набирали форми усвідомленої допомоги. Подання допомоги однією людиною ін­шій при травмах і захворюваннях уже свідчило про зародження медичної допомоги як форми суспільної практики. Початки та­кої допомоги, за даними науки, можна віднести до кам'яного віку, вони були характерні вже для неандертальців. Свого часу деякі філософи й історики медицини (Жан Жак Руссо, В. Ріхтер та ін.) дотримувались погляду, що первісна людина взагалі не мала потреби в медичній допомозі. На їхню думку, життя первісної людини минало в повному єднанні з природою, щедрі дари якої вона сприймала безтурботно, не знаючи ні недуг, ні страждань, ідучи з життя лише в глибокій старості, як падає перестиглий плід з дерева. Наукою доведено, що такий «золотий вік», коли людина не знала турбот і хвороб, є лише поетичною легендою. За даними палеоанатомії середня тривалість життя людини у Юрмському періоді (70—30 тис. років тому) становила 29,4 роки, а у Верхньому палеозойському періоді (30—12 тис. років тому) —32,4 роки. Основною відмінністю людини від інших живих істот є ха­рактерна для неї цілеспрямована праця. Виготовлення перших знарядь праці було наслідком певного рівня розвитку мозку і, в свою чергу, спричинювало утворення нових міжнейрональних функціональних зв'язків. Впливаючи своєю працею за допомогою виготовлених нею знарядь на природу навколо себе, людина змі­нювала і свою власну природу. При цьому людина природно прагнула зберегти свої фізичні сили, тобто здоров'я. Елементарні заходи захисту від несприятливих зовнішніх умов — холоду, не­годи, прикриття тіла або окремих його частин одежею, влашту­вання найпростіших жител, хоча б самого лише даху,— все це примітивні зачатки гігієни. Тяжкі умови існування, трудність добування їжі сприяли виникненню захворювань. Уже на скелетах тварин і людей, що їх наука відносить до найстародавніших часів історії, знаходять сліди як перенесених хвороб, так і лікувальних втручань. З цими ж умовами життя пов'язані і початки лікувальної діяльності, передусім самолікування. До найдавніших лікуваль­них галузей, очевидно, належать: допомога при пологах (особ­ливо жінці, що родить уперше), при травмах (забиті місця, па­діння з висоти, зіткнення з дикою твариною), деякі розлади травлення, явні зовнішні ураження на шкірі. І. П. Павлов пи­сав, що лікувальна діяльність у своїх початках — ровесниця першої людини; було б несправедливо починати історію медици­ни з писемного її періоду. Лікувальні засоби первісної медицини змінювались за первіснообщинного ладу залежно від поступового вдосконалення продуктивних сил і розвитку первісного людського суспільства. Живилася первісна людина до винаходу засобів добування вогню продуктами рослинного походження: різними ягодами, горіхами, корінням. Людина вишукувала і їла їх у природному вигляді. За такого харчування людина змушена була ознайомитися з отруйними і лікувальними властивостями їх. З часом людина почала розрізняти суто лікувальні рослини (проносні, блювотні тощо) і користуватися ними в разі потреби. Оскільки відшукували і збирали рослинні продукти живлення в основному жінки, то можна вважати, що вони й були першими знавцями їх. У переказах і стародавніх писемних пам'ятках деяких народів збереглись навіть імена перших таких жінок - знавців лікувальних засобів: у Кавказькій Колхіді-Медеї, у чехів - Кази. В «Іліаді» Гомер згадує «золотоволосу Агамеду», яка зналася на всьому лікувальному зіллі, що росте на землі. Величезною подією було застосування вогню для потреб людини. Очевидно, цей вогонь людям подарувала блискавиця, а спостереження за його дією переконало людину у можливості його використання для власних потреб. Застосування вогню зменшило залежність людини від природи. Людина змогла збільшити територію свого проживання. Урізноманітнилось її харчування. Спочатку це була переважно рослинна їжа і вода, яку люди споживали із прісних водоймищ. Місцем їх першого розселення були береги річок. Поруч із рослинною їжею вживалась і риба. Приготована на вогні їжа набувала нових смакових і споживчих властивостей. Споживаючи рослинну їжу, людина, окрім рослин з їстівними властивостями, виокремила такі, що мали властивості отруйні, цілющі тощо. Очевидно, що першими цілющими рослинами були знеболюючі, проносні, блювотні, зокрема мак, тютюн, конопля тощо. Провідна роль жінки в управлінні людськими спільнотами знайшла відтворення у численних зображеннях жінок, які виліплювались із глини, вистругувались із дерева або витесувались із каменя (кам’яні баби). Наступною епохою став перехід від мисливства до тваринництва, коли людина приручила диких тварин і перетворила їх у свійських. На цей період припадає дальший поступ у використанні засобів виробництва і споживання. Людина винаходить глиняний посуд, в якому варить їсти і готує ліки. Використовує самородні метали — мідь, олово, свинець, срібло, золото, а потім починає виплавляти їх. Сплав міді з оловом дає бронзу, з якої виготовляють різноманітні інструменти, в т.ч. перші хірургічні. З’являється можливість спостерігати за дією рослин на тваринах. Арсенал рослин розширюється. Відкриваються проносні властивості чемериці, лікувальні (для ран) золототисячника тощо. Догляд за тваринами передбачає допомогу їм у невідкладних випадках. Першою операцією, яку людина застосовує з метою допомоги худобі при отеленні, стає цісарський розтин. Невдовзі він застосовується і до людей. Це є, очевидно, перша хірургічна операція. Паралельно і, можливо, одночасно застосовується кастрація, накладання шин при переломах кісток. Давні люди помітили, що худоба, яка перенесла віспу, надалі цією хворобою не хворіла. А ті, хто доглядав за хворими тваринами, теж набували стійкості до віспи. Так виникає варіоляція, або втирання вмісту віспяних папул в тіло людини, що призводило до запобігання захворюванню. Виникають перші уявлення про причини хвороб. Хвороба вселяється у того, хто не шанує предка. У того вселяється його дух, мучить його, робить його хворим. Розвивається уява, яка породжує міфи і легенди. Розвиваються лікувальні прийоми з метою запобігання або лікування хвороби. Зображенню предка приносяться дари, в його честь виконуються пісні і танці. Дух предка виганяється шляхом страхітливих прийомів, вигуків, одяганням страхітливих масок тощо. Здійснюються заходи щодо перенесення духа предка у якусь тварину. З цією ж метою робиться трепанація черепа, щоб через отвір в голові виходив дух предка. Цей дух висмоктується із тіла хворого з допомогою трубок, оленячих рогів, скляних банок. Після всіх цих дій з’являється місцевий крововилив, який підтверджує ефективність здійснюваного заходу. Щоб хвороба вийшла ще швидше, тіло піддають скарифікації і насічкам з допомогою щелепи риби, уламків мушель тощо. Первісна людина була глибоко переконана в істинності своїх вірувань і спочатку сама виконувала всі лікувальні заходи та різні магічні дії. З часом, навчена досвідом своїх особистих невдач, почала звертатися до окремих осіб, які «знали» кращі засоби, «вміли» краще входити в зв'язок з надприродними силами. Так поступово виділяються віщуни, знахарі, чаклуни, яким «було відкрито» всі таємниці природи, які розуміли «шелест і гомін трав», «шепіт матері-землі», знали і вміли знаходити лікувальні й отруйні речовини і виготовляти з них відповідні ліки. Так подвійним шляхом - стихійно-матеріалістичним і містичним - тисячоліттями нагромаджувалися лікувальні засоби, якими користувалося людство в своєму трудовому житті. В основному однаковий в усіх народів, цей розвиток мав свої особливості залежно від зовнішніх умов, розвитку продуктивних сил та інших факторів, які зумовлюють суспільний лад людського колективу. Колектив з первісних часів завжди був і лишається основною і невід'ємною умовою людського прогресу. За несприятливих умов цей поступальний процес культурного розвитку подекуди загальмовується, і окремі групи людей мовби «застигають» на такому досвідно-інтуїтивному рівні. В одних народів, як про це буде мова далі, майже вся медицина перейшла до віщунів-жерців, стала їхньою монополією і набувала дедалі більш містичного характеру; в інших - поряд з храмовою медициною розвивалась медицина на ґрунті дедалі глибшого спостереження природи, робились спроби вивчати будову організму людини, його функції, вивчався перебіг хвороб, виділялись окремі форми захворювань. З часом, завдяки сприятливим соціально-економічним умовам, почався розвиток наукової медицини. Численні дослідження засобів народної медицини на Україні свідчать про те, що наш народ мав свій складний медичний епос, який корінням своїм сягає глибокої давнини. У побутовій медицині використовувались численні засоби рослинного і тваринного походження та засоби містичного характеру. Особливо багате на своєрідні лікувальні засоби народне акушерство, причому значна частина їх цілком доцільні. Сільські костоправи за віковою традицією вміли робити при переломах кісток добрі фіксуючі пов'язки; були спеціалісти з кровопускання; широко застосовувались купелі з настоями різних трав. Усі ці засоби майже завжди супроводжувались замовляннями, нашіптуваннями тощо. Такі або подібні пережитки ще й тепер зберігаються в деяких відсталих у соціальному і культурному розвитку країнах Азії, Африки, Америки.