Агресія у відповідь. Помста як вид агресії - Психологія - Психологія - Медицина - Medbrat - медичний портал, анатомія
Веб-портал
для студентів - медиків
Анатомія Оперативна хірургія

Категорії розділу

Психологія [5]

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 75

Статистика


Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0

Медицина

Головна » Файли » Психологія » Психологія [ Додати матеріал ]

Агресія у відповідь. Помста як вид агресії
14.05.2016, 16:04

Вступ. Загальне поняття Агресії.
Агресією називається фізична або вербальна поведінка, направлена на завдання шкоди кому-небудь. Агресія може проявлятися в прямій формі, коли людина не схильна приховувати своєї агресивної поведінки від оточуючих – тоді вона безпосередньо і відкрито вступає в конфронтацію з кимсь з оточуючих, висловлює в його бік погрози або проявляє агресивність в діях. В частковій мірі агресія приховується під маскою неприязні, єхидства, сарказму або іронії, які таким чином створюють певний тиск на жертву. А тому можна сказати, що агресія являє собою таку форму поведінки, яка містить у собі зумисну образу або завдання шкоди іншій живій істоті, яка не бажає подібного ставлення до себе. Виділяють наступні види агресивних дій:
1) фізична агресія (напад);
2) непряма агресія (злобні наклепи, жарти, спалахи люті, що проявляються в крикові, тупанні ногами - і т.д.);
3) схильність до роздратування (готовність до прояву негативних почуттів при найменшому збудженні);
4) негативізм (опозиційна манера поведінки – від пасивного опору до активної боротьби);
5) образа (заздрість і ненависть до оточуючих за дійсні чи видумані дії);
6) підозріливість в діапазоні від недовіри і обережності до переконання, що всі інші люди приносять шкоду або планують її;
7) вербальна агресія (висловлення негативних почуттів як через сварку, крик, вереск, плач, так і через зміст словесних відповідей – погрозу, прокляття, сварку)
Поняття агресії стало результатом синтезу загальнобіологічних і філософських теорій, а тому не випадково, що найбільш повно погляди на природу агресії ми знаходимо в представників психоаналізу, біологічної науки, психологів. В цьому плані виділяються дві на перший погляд протилежні точки зору на природу людської агресивності: розгляд агресії в якості позитивного, конструктивного, творчого начала і її розуміння як деструктивної сили. Проте ці два аспекти насправді являють собою різні грані одного і того ж феномену, які знаходяться в складному динамічному взаємозв’язку.
Так, видатний біолог Лоренц[1] (1963), який вніс внесок в вивчення агресивності, притримувався переважно позитивного погляду на її значення в житті біологічних істот. Він вважав, що природа агресивності являється інстинктивною. Агресія, на думку К.Лоренца, являє собою біологічно визначений паттерн поведінки і таким чином є інструментом боротьби за виживання. При цьому вона може проходити через болючу трансформацію, перетворюючись з конструктивної сили в феномен деструкції і жорстокості. К. Меннігер (1942) також відносив агресію до позитивних біологічних явищ, вважаючи, що вона витікає з деструктивного інстинкту. Але, на противагу К.Лоренцу, він розглядав інший вектор якісної трансформації агресії – її позитивна сутність витікає саме з її деструктивної складової – як прагнення організувати хаотичний матеріал. Деструктивна природа агресивності допомагає досягнути такої організації матеріалу, оскільки для неї вимагається «атака проти оточення людини». Так фермер «бореться з землею, травить комах…» Таким чином агресія цілком визначено трактується як заздалегідь агресивна сила, але саме цій деструктивності й відводиться позитивна роль. Значення агресивності за таких умов полягає в виконанні важливого завдання – підтримання життєдіяльності виду, необхідного рівня боротьби за його самозбереження.
Цікаво також відмітити, що іноді одні і ті ж вчені, які займалися цією проблемою, на різних етапах своєї діяльності змінювали точку зору на природу агресії, вважаючи її то конструктивною, то деструктивною силою. З врахуванням цього основні погляди на природу агресії тепер можна згрупувати наступним чином:
1. Розуміння агресії як необхідного руйнування.
2. Розуміння агресії як похідної діяльності по створенню життя і контролю виживання.
3. Розуміння агресії як потужного і нерозривного зв’язку двох фундаментальних інстинктів – смерті і життя, руйнування і любові.
В практичній психології різні види агресивних дій можуть бути зумовлені різними факторами і можуть входити в структуру різних типів девіантної поведінки. Найбільш яскравий вид агресії – фізична агресія у вигляді нападу на жертву – переважно відображає кримінальну поведінку, хоча може зустрічатися і в інших випадках. Агресивність психічно хворих і осіб з психічною патологією у вигляді психопатологічного і патохарактерологічного типів відхилень поведінки відрізняється особливостями мотивації і симптоматикою захворювання, а криміногенне значення психічних аномалій полягає в тому, що вони при вирішальній ролі соціально набутих особливостей особи, взаємодіючи з ними, полегшують здійснення злочину, виступаючи не стільки причиною, як внутрішньою умовою…
В загальному ж про конструктивну і неконструктивну форми агресії можна говорити достатньо умовно. Відмінності цих форм агресії полягають в намірах, які передують проявам агресивності. При конструктивній форму агресії злий намір нанести комусь шкоду відсутній, тоді як при неконструктивних він являється основою вибору саме даного способу взаємодії з людьми. Конструктивна форма агресії може бути названою також псевдоагресією. Е.Фром [11] описує в рамках псевдоагресії незловмисну, ігрову, оборону, інструментальну, агресію як самоствердження. Переважно так звана конструктивна агресія зустрічається при таких психопатологічних синдромах, як астенічний (церебростенічний, неврастенічний) і істеричний.
2.Теорії агресії
2.1.Біологічна теорія агресії.
Згідно до поглядів прихильників біологічного напрямку в вивченні агресії, головним представником якого є К.Лоренц [7], агресія є вродженою властивістю людини. Дещо спрощуючи природу його реакцій і поведінки, і припускаючи їх подібність до поведінки людини, етологи надають агресії людини значення основного внутрішньовидового інстинкту. Агресія (згідно до цієї теорії) є інстинктивним проявом, близьким до інстинктів тварин, спрямованим на збереження виду. Крім агресивного інстинкту, людина, як і тварина, також володіє інстинктом, який забороняє умертвляти собі подібних. Чим більш серйозні пошкодження свої жертві може нанести тварина, тим більш розвинуте в неї заборонне начало в проявах жорстокості до представників свого виду. Звідси зрозуміло, що в порівнянні з небезпечними хижаками в людини механізм заборони жорстокості щодо собі подібних розвинутий слабо. К.Лоренц констатує, що в людини агресивний інстинкт переважає над інстинктом стримування. Достатньо скептично оцінюючи рівень еволюції людини, його здатність керувати своєю поведінкою, К.Лоренц, менше з тим, вважав, що людина, навіть незважаючи на інстинктивну природу її агресивності, здатна контролювати (в певних межах) власну жорстокість. Це положення являється важливою передумовою поділу агресії на позитивну і негативну. Згідно Лоренцу агресія з позитивного фактору може перетворюватися в негативно-руйнівний, але людина здатна запобігти такому розвитку. Своєрідними блокаторами агресії, на думку Лоренцо, є любов, дружба, здійснення яких-небудь інших дій, не пов’язаних з насильством.

2.2. Психоаналітична теорія агресії
Представники психоаналізу також розглядають агресію переважно в якості вродженого інстинкту. Важливою силою життєвого процесу З.Фрейд вважав прагнення до задоволення і уникнення болю, причому біль асоціювався з нервово-психічним напруженням, в той час як задоволення є результатом розрядки цього напруження. В ранніх роботах Фрейда агресивність пов’язувалася з подоланням перешкод на шляху отримання задоволення, або як реакція на блокування, придушення статевого потягу. Він надавав великого значення процесам ранньої сексуальності, пов’язаним з оральними і анальними рефлексами. Дитячі сексуальні конфлікти, що виникають в цей період розвитку людини, які зумовлені порушенням актів дефекації і сечовипускання, можуть призводити до накопичення агресивного потенціалу. Але оскільки згідно до поглядів Фрейда всі людські прагнення витікають з Еросу – життєствердної сили сексуальності і любові, агресія являється позитивним фактором, який сприяє подоланню перешкоди енергії лібідо. Разом з тим таке розуміння агресії ставить її в залежне, вторинне по відношенню до лібідо, положення – вона стає лише реакцією, а не фундаментальною властивістю людської природи.
Але якщо в ранній період своєї наукової діяльності З.Фрейд розглядав агресію як реакцію на блокаду лібідного потягу, то пізніше відбулася еволюція його поглядів. В період після світової війни З.Фрейд став говорити про два первинних інстинкти і про доповнення до творчого інстинкту сексуальності і любові лібідо: він ввів поняття другого первинного інстинкту – Танатоса. «Я вважаю, що потрібно розрізняти два види потягів, причому перший вид – сексуальний потяг або ерос – значно помітніший і більш доступний для вивчення (…) Виявити другий вид потягів коштувало нам немалих зусиль; наостанок ми прийшли до висновку, що типовим прикладом їх слід вважати садизм. Базуючись на теоретичних, підкріплених біологією, висновках, висунемо гіпотезу про потяг до смерті, завданням якого є повернення всіх живих організмів в неживий стан…» [10, с.36]. Танатос, інстинкт смерті, несе таким чином в собі енергію деструкції, або термінації життя. Інстинкт смерті, на думку Фрейда, знаходить таким чином своє вираження в агресії, деструкції. Згідно з таким трактуванням агресія стає (разом з лібідо) основним життєвим інстинктом. Психоаналітики-постфрейдисти, розглядаючи агресію в якості фундаментальної психічної сили, на відміну від Фрейда, говорили про її адаптивну і творчу роль В цьому їхні погляди до певної міри співпадають з біологічним підходом до вивчення агресії, в т.ч. з поглядами Лоренца.
2.3. Теорія перинатальних матриць
Відомий психіатр С.Гроф, систематизувавши результати великої кількості емпіричних досліджень, створив теорію перинатальних матриць (1985). Разом зі вже наведеними концептуальними підходами до аналізу психопатології дана теорія допомагає в розкритті багатьох механізмів насильних і жорстоких дій, які раніше здавалися непридатними до осмислення. Концепція Фрейда про виникнення агресивності допомагає зрозуміти деякі закономірності її формування на біографічному рівні життєвої історії індивіда. Це стає можливим при детальному дослідженні і співставленні подій, що сталися вже після народження: мова йде про перші місяці і роки життя. Проте, крім біографічного етапу розвитку психіки, існує і такий її період, який включає в себе всі події родового процесу, в яких людина приймає участь ще до своєї появи на світ. Констатуючи безсумнівний факт специфічності для людини інстинкту злісної руйнівності і тенденцію до її зростання С. Гроф відзначає, що з допомогою існуючих теорій агресії, в т.ч. і психоаналітичних, неможливо пояснити потужність цих імпульсів. Звичайно, в деяких випадках ця потужність прямо пов’язана або з психічною хворобою (шизофренією, епілепсією, і т.д.), або з травмуючими біографічними подіями дитячого віку. Проте в більшості випадків таких підстав не знаходиться, але менше з тим ми все-одно бачимо явну невідповідність сили агресії і причини, що її викликала.
Теорія перинатальних матриць застосовна в основному до агресії, що витікає з руйнівного садистського інстинкту. Так звана інстинктивна, доброякісна агресія (за Е.Фромом) відноситься до психологічно зрозумілих реакцій і в більшості випадків не вимагає додаткового пояснення з точки зору глибини мотивації. На відміну від захисно-агресивних вчинків садистська жорстокість не може бути повністю виправдана ні з позицій теорії конфліктів, ні з позиції психоаналітичної теорії. С. Гроф бачить витоки величезної потужності руйнівних імпульсів в специфіці родової травми. Вона включає в себе, в т.ч., стискання родових шляхів під час акту родів, що згодом знаходить своє відображення в такому агресивному феномені, як «задушливий гнів». В процесі біологічного народження плід проходить декілька стадій, долаючи опір родових шляхів, відчуваючи важкий фізичний і емоціональний стрес. В акті народження проходить безсвідомий запис всіх цих переживань, який в подальшому може реактивуватися і виливатися в агресивні імпульси, які створюють небезпеку для життя самого індивіда і його оточення. Людина, таким чином, народжується вже маючи нескінченний запас агресивності. В теорії Грофа знаходить своє пояснення те дивне на перший погляд поєднання тривожного, екстатичного і садистичного компонентів, яке проявляється при паталогічній агресії важкого ступеня. Тривога і страх на безсвідомому рівні супроводжують прохід родовими шляхами, і виникають внаслідок здавлювання плоду родовим каналом і, відповідно, «передчуття можливої загибелі». Сам процес подолання перешкод родового каналу супроводжується кумуляцією енергії і агресивним компонентом. Прорив з родового каналу назовні, «вихід на свободу», пов’язані з почуттям задоволення і радості, відчуттям збереження життя, його продовження, що складає стрижень сексуальності.
2.4. Фрустраційна теорія
Згідно до цієї теорії в основі агресії лежить реакція подолання перешкоди на шляху досягнення людиною якоїсь ідеї. Фрустрацією вважають таку як перешкоду людській діяльності, яка викликає складний емоційний стан, що включає в себе подавленість, тривогу, розгубленість. Вперше цю теорію сформулював Д.Долард (1939), який вважав, що між фрустрацією і агресією існує тісний зв’язок: фрустрація веде до агресії, а сама агресія виникає тільки слідом за фрустрацією. Така схема, при її здавалося би повній очевидності і логічності, несе на собі відчуття схематичності і спрощеності. Поведінка людини, її реакція на зміни зовнішньої ситуації, визначається сукупністю різних факторів, і фрустрація являється лише одним з них.
Багато, наприклад, залежить від того, в якому саме світлі, з яким саме психологічним знаком уявляє собі та чи інша особистість ту ситуацію, що блокує її бажання. Основоположники даної теорії також визнавали необхідність внесення в неї суттєвих поправок і відступу від спрощеного погляду на цю проблему. Так, Н. Міллер вказував, що агресія може бути тільки одним з варіантів відповіді особистості на фрустрацію. Остання породжує цілий ряд можливих алгоритмів поведінки, а тому необхідні й інші додаткові фактори для того, щоб з цього ряду була вибрана саме агресивна модель поведінки. В той же час – агресивні феномени поведінки виникають дуже часто і без будь-якого моменту фрустрації. Правда переважно це стосується тих випадків, коли агресія являє собою не стільки клінічний, як соціальний феномен, пов’язаний з такими моделями поведінки, які мають принести користь індивіду, або які пов’язані з виконанням професійних обов’язків (наприклад в армії чи в силових структурах). В цих випадках говорити про фруструючий вплив жертви можна тільки з певною долею умовності: об’єкт агресії тут набуває відстороненого характеру і стосується особистості в тісному взаємозв’язку з іншими значимими мотивами поведінки – такими як відчуття обов’язку чи відчуття власної вигоди…

2.5. Біхевіоризм і агресія
Прихильники біхевіористського підходу до вивчення агресивних феноменів головне значення надають паталогічним механізмам людської поведінки. Пояснюючи придушення агресії, вони говорять про блокаду інструментальної поведінки. Акцентуючи таким чином увагу на законах поведінки як таких, вони говорять про агресивні звички. Ці звички формуються в результаті частої і тривалої дії агресивних стимулів і автоматизованої агресивної відповіді особистості. Вони сприяють тому, що після їх закріплення поведінка людини набуває тенденційно агресивного характеру, будь-яка ситуація, яка викликає емоційний дискомфорт, стає для неї ворожою, а адекватна диференціація ситуацій стає практично неможливою. В рамках біхевіорального підходу основну увагу слід приділяти аналізу факторів засвоєння і закріплення агресивної поведінки. Ця теорія особливо підкреслює роль так званого соціального научіння, яке передбачає засвоєння відомих і перевірених механізмів практичної діяльності. Теорія научіння являється найбільш оптимістичною в порівнянні з іншими теоріями виникнення агресії – в ній основне значення приділяється соціальним моментам формування людської поведінки. А оскільки ці фактори являються зовнішніми по відношенню до індивіда, то можна припустити, що їх усунення буде запобігати процесу зародження і закріплення агресивних актів поведінки. Теорія научіння, не дивлячись на явний соціальний нахил і недооцінку біологічних причин агресії, викликає проте деякий інтерес – оскільки в ній особливу роль і становленні стереотипів поведінки відіграють соціальні моменти.
3.Соціально-психологічні аспекти агресії.
Усі ці, перераховані вище теорії агресії, володіють проте в тій чи іншій мірі одним суттєвим недоліком – вони розглядають людину або як відірвану від соціального оточення особистість, що постійно бореться з ворожим для неї зовнішнім світом, або – тільки як біологічну істоту, не набагато більш розвинутішу за тварин у дикій природі. А проте людина – істота, що живе серед інших людей, і багато що з її поведінки може бути викликано саме цими, соціальними чинниками. З точки зору проблеми соціалізації агресивні вчинки зумовлені в основному наступними факторами: умовами життя, наслідком виховання і впливу засобів масової інформації, конфліктами з різними суспільними інститутами, можливістю легкого доступу до тих чи інших атрибутів жорстокої поведінки (наприклад можливість легкого придбання зброї), безробіттям, алкоголізмом, наркоманією. Також на формування агресивної поведінки здійснює свій вплив фактор матеріального достатку – мається на увазі той вплив, який здійснює на життєву філософію рівень матеріального достатку сім’ї. Він полягає в тому, що в розвинутому суспільстві індивіди з бідних сімей, порівнюючи своє положення в суспільстві з тим, яке мають їхні багаті знайомі, отримують певний заряд неприязні, опозиції і ненависті як до цих знайомих, так і до тих суспільних інститутів в цілому, які допустили, на їхню думку, таку кричущу несправедливість. Соціальні проблеми також можуть виявляти свій вплив і на формування дитячої і підліткової агресивності у вигляді поганого харчування матері в період вагітності, відсутності засобів для отримання освіти. Володіння зброєю так само сприяє збільшенню потенціалу агресивності, а деякі автори вважають, що однією з найважливіших ланок в формуванні агресії є вплив засобів масової інформації.
А проте, дійсно розглядаючи людину як істоту, що живе серед інших людей, напевно слід в першу чергу звернути увагу навіть не стільки на можливий негативний вплив соціальних умов, як на саму можливість отримання нею бажаного для себе результату. Саме це – результат, на думку творця теорії функціональних систем академіка Анохіна [3], і є кінцевою ціллю діяльності будь-якого живого організму. З іншого боку, з точки зору рефлекторної теорії, – на будь-яку зміну зовнішніх умов живий організм може реагувати лише одним з трьох можливих способів: адаптацією – пристосуванням до цих умов, втечею – уникненням небезпечної ситуації, чи нарешті – боротьбою, створенням нових умов. І якщо для тварин кожен з цих пунктів в більшій чи меншій мірі відповідає можливості реалізації її природних інстинктів і залежить в основному лише від умов її існування та набутого нею власного життєвого досвіду (умовних рефлексів), то людина, живучи в цивілізованому суспільстві, в більшій мірі змушена включати в реалізацію таких своїх планів бажання і волю інших людей. А тому, відповідно, якщо для тварин в дикій природі реалізація їхніх життєвих програм залежить в основному або від ареалу їхнього існування, або від перебігу кліматичних умов, то для людини таке відчуття фрустрації і подавленості, яке дуже часто й призводить до виникнення агресії, може утворюватися саме внаслідок неможливості отримати щось бажане для себе через відмінну від її власної, волю інших людей. Певним виходом з цієї ситуації стає намагання якимсь чином здобути владу над іншими людьми, підкорити їх собі. Акцентуація саме на такому аспекті людської діяльності стала основою індивідуальної психології Альфреда Адлера [1; 2]. Про подібне прагнення, і до того ж прямо протилежне до вияву агресивної поведінки, говорив в США на початку минулого століття Дейл Карнегі [6]. А тому, якщо поєднати одне – концепцію Анохіна в прагненні людини, як і будь-якого іншого живого організму, отримувати заздалегідь спланований нею результат, з іншим – необхідністю використання нею для цього інших живих організмів (людей), ми отримаємо один дуже цікавий висновок: таку наперед сплановану діяльність людини, яка буде спрямовуватись нею на отримання настільки сприятливого становища, яке б дозволяло їй вміло і вдало використовувати інших людей в своїх цілях. Що, проте, передбачає два взаємовиключних результати: або їхнє використання на основі взаємної вигоди, або – маніпуляцію ними. І оскільки поняття взаємної вигоди завжди передбачає необхідність щось і самому робити для інших – цей шлях завжди сприймається як важчий і не настільки привабливий, як все те ж прагнення підчинити інших своїй волі, що й призводить в результаті до тієї «війни всіх проти всіх», яку в свій час так яскраво описував ще Томас Гоббс, і квінтесенцією якої для нас стали тепер погляди Еріха Фрома:
1. втеча людини від реальності і пов’язаної з нею відповідальності за самостійне прийняття рішень;
2. поділ агресивної поведінки людини, що виникає як реакція на фрустрацію, страх, чи несправедливе відношення до неї з боку інших людей, на доброякісну і злоякісну, конструктивну і деструктивну.
4. Помста як реакція на агресію
З психологічної точки зору помста є реакцією на агресією [Налчаджян, 2007, с.112]. А проте цілком зрозуміло, що таке визначення навряд чи однозначно вказує саме на помсту – тому що реакцією на агресією може стати і будь-який інший спосіб поведінки, не обов’язково пов’язаний саме з нею. Особливістю ж саме помсти як реакції на агресію є те, що вона виникає переважно тільки тоді, коли відреагувати зразу ж і по відношенню саме до того, хто й причинив особі шкоду, неможливо – в силу тих чи інших причин, фізичних чи соціальних (наприклад існуючої в суспільстві заборони на відкритий прояв агресії). А тому помстою стає така реакція індивіда на проявлену щодо нього агресію, яка передбачає зворотну реакцію або як реакцію, відтерміновану в часі – і стосовно тієї ж особи, що завдавала йому шкоди, або якщо й зразу після такого завдання шкоди – то стосовно вже інших осіб. Тоді в ролі таких осіб переважно виступають або ті, хто уособлює в собі більш узагальнений образ кривдника (так дівчина, яку чимось образив хлопець, згодом мстить уже всім представникам чоловічого роду), або ті, стосовно кого таку агресію можна проявляти вже не боячись негативних наслідків для себе – хто є слабшим фізично або нижчим за своїм соціальним статусом (так голова сімейства, повертаючись з роботи, де незаслужено отримав взбучку від начальника, зганяє вдома злість на дружині і дітях) і стосовно кого такі свої агресивні наміри чи дії можна проявляти безперешкодно, не боячись в свою чергу зворотної помсти. А. Налчаджян в своїй праці «Агресивность человека» [Налчаджян, 2007, 113-114] в соціально-культурному плані виділяє наступних три основних види помсти:

1. Етнічна агресія – винищення представників інших народів, які на думку основної маси населення можуть служити причиною їхніх бід і нещасть. В цьому плані можна пригадати різню вірменів в Нагорному Карабасі в колишньому СРСР в 80-х роках минулого століття на початку епохи перебудови, та історію деяких сучасних мусульманських культур.
2. Соціальні революції. В цьому плані варто виділити такі соціальні відносини, за яких якась одна частина суспільства користується привілеями і благами за рахунок іншої. Тоді в цієї, пригноблюваної раніше, частини, з часом буде назрівати невдоволення і прагнення до відновлення справедливості, що обов’язково рано чи пізно виллється в бажання помсти і розправи. Класичним прикладом цього стала Велика Французька революція, яка почавши з відновлення соціальної справедливості щодо бідних, в кінці-кінців поглинула в горнилі помсти навіть і своїх творців. А проте і в нашій історії більшовистський терор 1919-1922 років був таким же проявом помсти – хай навіть тоді він ніяк офіційно й не декларувалося саме як помста.
3. Психологія реваншу. До цієї категорії автор відносить таку суспільну ідеологію, яка закликає до відновленні справедливості вже не одну людину, чи їх групу, а фактично весь народ, об’єднаний цією спільною ідеєю. Але те, що для одних може виглядати як конче необхідний історичний акт, спрямований на відновлення справедливості, для інших може здаватися черговою спробою її порушення. Така «психологія реваншу» була характерною для німецького народу перед початком Другої Світової війни, яку він розглядав саме як механізм і можливість реваншу за поразку в війні Першій Світовій, не враховуючи проте того факту, що ініціатором першої війни теж в значній мірі, принаймі на думку інших народів, були все ті ж німецькі політики.
Всі ці соціальні прояви помсти в тій чи іншій мірі стосуються і української історії. Так ми могли би пригадати наприклад і взаємне протистояння українців і поляків на території західної України під час другої світової війни в 1942-43рр, винищення євреїв в історії визвольної війни періоду Богдана Хмельницького, чи більшовистську революцію Леніна-Сталіна з усіма її кривавими наслідками, які в повній мірі пережила наша країна. А в сучасній європейській історії найяскравішим прикладом такого ж, як і колись, етнічного протистояння для нас стала тепер історія розпаду і поділу колишньої Югославії. А проте, говорячи про помсту як реакцію на агресію, необхідно виділити ще дві її характерних особливості – тривалість і соціальну стійкість. Бажання помсти дуже часто може зберігатись протягом достатньо довгого часу після нанесення індивіду шкоди – навіть місяців і років, іноді навіть стаючи основним смислом її життя. Подібні випадки в своїх творах описував російський письменник Лев Толстой, а класичним, відомим усім, прикладом, який яскраво ілюструє саме таку фатальну і фанатичну схильність до помсти протягом тривалого часу, став роман Олександра Дюма «Граф Монте-Крісто». Іншою цікавою особливістю помсти є її відносна соціальна стійкість, здатність до заміщення. Так в серії експериментів досліджуваних штучно ставили в становище фрустрації, після чого за якийсь час їм давали можливість причинити шкоду чи біль тому експериментатору, який, на їхню думку, і причиняв їм біль, про що – про сам факт такого завдання йому зворотної шкоди – їм обов’язково повідомляли. Це викликало в них такі фізіологічні реакції, які повністю відповідали всім ознакам, притаманним ситуаціям отримання насолоди і задоволення. Проте найцікавішим виявилося те, що ті з досліджуваних, які виявили найбільш яскраву виражену реакцію радості й насолоди, в наступному експерименті з завдання болі вже іншим досліджуваним, теж найбільш активно включалися в його проведення. Тобто сам факт отримання ними шкоди і можливості відімстити за неї, потім виступав таким чинником, що спричиняв їхню підвищену агресивність вже стосовно зовсім інших осіб.
Як особливі чинники, що сприяють виникненню саме такої реакції на агресію, яку можна відносити до помсти, слід вважати і культуру та традиції даного народу, в т.ч. – і його релігійні вірування. З цієї точки зору в першу чергу слід виділити такий феномен, як кровну помсту – вона в історії людської цивілізації займає дійсно немаловажне значення, весь Старий Заповіт Біблії, наприклад, рясніє подібними закликами: «Хто вдарить людину, і вона помре – той конче буде забитий А хто вдарить батька свого чи матір свою, той конче буде забитий… А хто вкраде людину і продасть її, або буде вона знайдена в руках його – той конче буде забитий. …А якщо станеться нещастя, то даш душу за душу, око за око, зуба за зуба, руку за руку, ногу за ногу, опарення за опарення, рану за рану, синяка за синяка (Книга Вихід, 21.12, 15, 16, 23) [4]. Очевидно в ті часи такий, фактично майже законодавчо закріплений, принцип помсти цілком явно асоціювався з уявленнями про відновлення справедливості. Тому основна суть такої чіткої регламентації що саме і за що повинно бути вчинено кривднику («відомщено»), очевидно полягала в тому, щоб не заборонити помсту взагалі, а тільки обмежити її – щоб не допустити подальшого наростання ворожнечі, так як вона, в принципі, могла повністю знищити якийсь окремий, ізольований етнос чи народ. Подальший розвиток світу – в основному під впливом християнства і філософської думки Європи, розвиток гуманізму – призвели до засудження помсти, але ще й досі вона залишається реальним діючим фактором в житті деяких кавказьких народів та в традиціях багатьох мусульманських культур. Цікаво також, що таке уявлення про помсту саме як про чи не єдину можливість відновлення справедливості ще й досі збереглося і в християнській міфології – наприклад в уявленнях про Ангела помсти [12].
Висновок. Помста як прагнення «створити світ»
Таким чином помстою слід вважати реакцію на агресію, а проте реакцію достатньо специфічну, враховуючи її відтермінованість в часі або її направленість на зовсім інших осіб. Пояснити такі її особливості іноді видається достатньо важким, а проте основна причина цього лежить прямо на поверхні – помста як реакція на агресію виникає лише тоді, коли безпосередня відповідь на цю агресію неможлива – в силу того, що суб’єкт, який завдав шкоди, є сильнішим фізично чи морально, чи в силу того, що така реакція може засуджуватися суспільством чи якось може вплинути на фізичний чи соціальний статус індивіда. В своїх простіших виявах такий вид реакції на агресію саме у вигляді помсти відомий і у тварин. Так щеня, яке в свій час зазнало агресивних дій від старшої і сильнішої за нього собаки, дуже часто ставши дорослим може захотіти відімститися своєму кривднику – відновлюючи таким чином своє попереднє становище, чи встановлюючи нове. Проте в більшості випадків складніші варіанти помсти – наприклад направлення її на інших осіб, замість кривдника, більш характерні саме для людини. Про подібну особливість помсти на прикладі невротиків – її направленість на зовсім інших осіб – говорив З.Фрейд в свої праці «Я і Воно» [10, с.41] , пригадуючи смішний анекдот «про те, як потрібно засудити до повішання одного з трьох сільських шевців на тій підставі, що єдиний сільський коваль здійснив злочин, який заслуговує смертної кари».
Тому враховуючи усі її особливості, слід вважати помсту феноменом агресії, притаманним в першу чергу саме людському суспільству. І пояснити її виходячи з точки зору саме рефлекторної теорії, саме як ре-акції, іноді буває достатньо важко – хоча би тому, що іноді просто неможливо зрозуміти чому і як саме може протягом багатьох років зберігатися одне і те ж джерело збудження, якщо причина, що його викликала, здається давно вже відійшла в минуле. Тому більш вдалим підходом до цієї проблеми виглядає така точка зору, яка би враховувала погляди індивідуальної психології Адлера [1; 2] чи теорії функціональних систем [3]. Тоді, розглядаючи людину як істоту, для якої більш притаманна цілеспрямована дія, а не реакція у відповідь, можна вважати помсту саме акцією, а не ре-акцією – дією, спрямованою на досягнення певних і цілком визначених цілей, які дають особі певні вигоди і бонуси у майбутньому. Як мінімум – у вигляді відновлення справедливості (повернення до раніше займаного суспільного становища чи до раніше сформованого рівня взаємовідносин з іншими людьми), а як максимум – у вигляді отримання якихось нових і більш кращих результатів для себе. Так всі випадки етнічних чисток дуже часто насправді приховують за собою корисне прагнення отримання більш привілейованого становище саме для свого етносу, хоча би за рахунок звільнення життєвої території, не кажучи вже про безпосередню вигоду тих політиків, які за цим стоять. Кровну ж помсту можна віднести до проявів інстинкту розмноження, спрямованого в цьому сенсі на те, щоб надати виключні переваги для розвитку саме свого роду, а за соціальними революціями вже тим більше завжди приховуються чиїсь корисливі мотиви.
А проте – навіть таке пояснення підходить далеко не завжди і усіх випадках – певним дисонансом до нього стають усі ті випадки, за яких помста, здається, вже не приносить індивіду ні безпосередньої вигоди, ні покращення його становища. Так, коли людина починає мстити комусь через багато років після подій, що відбулися, це вже фактично не може ні чогось змінити, ні повернути їй молодість – і в цьому плані для звичайної людини логіка графа Монте-Крісто дійсно іноді може здатися достатньо дивною і незрозумілою. Так само як і батько, який мстить бандитам за зґвалтування і вбивство своєї дочки, теж таким чином вже ніколи не зможе повернути її назад. А проте – повторюваність таких моделей поведінки в реальному житті і їхня незмінна цінність в якості сюжетів майбутніх творів для режисерів кінофільмів і письменників свідчить таки про неабияку їхню живучість. Свідчить про щось, що залишається достатньо важливим і, очевидно, привабливим для багатьох. А тому – здається цілком логічним припустити, що й в цьому разі мова йде перш за все про створення якихось позитивних умов для себе у майбутньому. І якщо ще можна спорити про те, що може отримати старша людина, мстячись комусь за те, що відбувалося з нею в далекому минулому – то для батька, який вирішив відімстити бандитам за смерть дочки, це видається більш ніж зрозумілим – створення таких умов, такого світу, в якому те страшне, що вже сталося, вже ніколи більше не повториться, вже просто не матиме права на існування. І тому, що цих людей вже не буде існувати, і тому, що інші будуть боятися вчинити так само. І таким чином, виростаючи з біологічних і культурно-соціальних умов, і дуже часто породжуючи далеко не найкращі наслідки, помста разом з тим може говорити й про прагнення людини до створення нового, більш досконалого і справедливого суспільства, стверджувати таким чином її здатність не просто адаптуватися до вже існуючих умов чи уникати неприємностей, за Фромом – втікати від свободи [12], але й говорячи про її здатність боротися з обставинами, про її бажання створювати щось своє і краще, відновлюючи таким чином до певної міри й творчі здібності людини – хай навіть і такому, дещо спотвореному й неприродному, вигляді…
Література:
1. Адлер Альфред. Наука жить –
http://lib.ru/PSIHO/ADLER/live.txt
2. Адлер Альфред. Мотив власти. –
http://ihtik.lib.ru/psychology_20sept2007/psychology_20sept2007_167.rar
3. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем. – М.: Медицина, 1975.
4. Біблія, або Книги Старого й Нового Заповіту.
5. Вікіпедія. Ангел помсти – http://uk.wikipedia.org/wiki/Раґуїл
6. Карнеги Дейл. Как завоёвывать друзей и оказывать влияние на людей. – Минск, «Беларусь», 1990.
7. Лоренц К. Агрессия. – http://lib.ru/PSIHO/LORENC/agressiya.txt
8. Налчаджян А. Агрессивность человека. – ООО «Питер-пресс», Санкт-Петербург, 2007.
9. Полный справочник психоаналитика п/ред Елисеева Ю.Ю. ООО «Издательство «Эксмо», М., 2007.
10. Фрейд З. Я и Оно – М., 1990, МПО «МЕТТЭМ»
11. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности – М., Издательство «Республика», 1994.
12. Фромм Э. Бегство от свободи – М., Издательская группа «Прогресс», 1995.
[1] К. Лоренц. «Агрессия»

Категорія: Психологія | Додав: АДМІН
Переглядів: 239 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Імя*:
Код *:
div id="footer">Copyright MyCorp © 2016 | Зробити безкоштовний сайт з uCoz