У 1952 р. французькі психіатри Ж. Делей і П. Денікер упер
ше повідомили про терапевтичний ефект хлорпромазину (лар-
гактилу, аміназину) при різних формах психічних розладів
і встановили особливості психотропної дії цього препарату.
Це й започаткувало "психофармакологічнии етап" у розвитку
психіатрії. Протягом наступних десятиліть синтезовано і впро
ваджено в психіатричну практику велику кількість психотроп
них препаратів. На сьогодні в усьому світі сихофармакотерапія
вийшла на перше місце, витіснивши інші види лікування. Во
на стала головним методом, поєднавши психотерапію і соці
ально-реабілітаційні заходи в єдиний комплекс. Завдяки прос
тоті використання і відносній безпечності препаратів, а також
індивідуальному спектру психотропної активності, психофар-
макотерапія порівняно з "шоковими" методами розширила
межі і специфіку терапевтичного впливу. Змінився не тіль
ки вигляд психіатричних лікарень, але і відкрилися неабиякі
можливості для лікування в позалікарняних (амбулаторних)
умовах. Це сприятливо вплинуло на соціально-трудову ре
адаптацію хворих і перебіг психічних недуг. Особливий ме
ханізм психотропної дії властивий кожному препаратові. Це
пояснюється специфічним впливом лікарських засобів на
функції різних структур центральної нервової системи (кору
великого мозку, лімбічну систему і ретикулярну формацію),
на нейромедіаторні системи (синтез, накопичення, звільнен-
Глава 14 Лікування психічно хворих
ня, зв'язування і біотрансформація медіаторів або системи
рецепторів).
Патогенетична дія психотропних препаратів проявляється
загальним редукуючим впливом на психічну хворобу, а також
вибірковою, селективною, дією на певний спектр психопато
логічних проявів.
Головний принцип психофармакотерапії — клінічно обґрун
тований і правильний вибір психотропного препарату для ліку
вання конкретного хворого. Терапію проводять індивідуально
з одночасним урахуванням особливостей психопатологічної ха
рактеристики, динаміки недуги і спектру психотропного впли
ву застосовуваного окремо або в комбінації препарату. Цей
принцип вимагає динамічного підходу до лікування, повсякчас
ного аналізу змін психопатологічної і соматичної симптомати
ки, що відбуваються під час психофармакотерапії, з відповідною
корекцією тактики лікування, перегляду, вибору і дозування
психотропних засобів. Тактика терапевтичного застосування
антипсихотичних засобів (нейролептичних) залежить від стадії
і характеру перебігу хвороби, а також чіткості психопатологі
чної симптоматики. За гострого і підгострого перебігу психіч
ної хвороби з яскравою симптоматикою лікування починають
з парентерального введення великих доз лікарського засобу, а
після поліпшення стану дозу зменшують і переходять на перо-
ральне. У разі хронічних психічних розладів з нечітко вираже
ною симптоматикою лікування починають з призначення ма
лої дози препарату, яку за потреби поступово підвищують до
середньої терапевтичної. Ефект у такому разі проявляється
поступово й поволі, тому не слід поспішати змінювати призна
чення.
Переважання в терапевтичному ефекті гальмівної або сти-
мулювальної дії дало підставу класифікувати всі психотропні
засоби на психолептичні (нейролептичні або антипсихотичні,
транквілізатори, нормотимічні) і психоаналептичні (антидеп
ресанти, психостимулятори, ноотропи), що визначає клінічну
адекватність під час вибору показань до психофармакотера
пії. Проте седативні і активізуючі компоненти психотропної
дії не завжди виступають у чистому вигляді. Так, серед ней
ролептичних засобів, транквілізаторів, а також антидепресан
тів виділяють препарати з переважно седативною і активізу
ючою дією.
Читати далі >
| 